Відомості про с. Жовкині

Село Жовкині: минуле і сучасне



Віддаленість від районного центру: 6 кілометрів.

Віддаленість від найближчої залізничної станції: ст. Антонівка – 16 км.

Кількість жителів: 240 дворів з населенням 920 чоловік.

Річка, озеро: немає.

Народні промисли: вишивання, вироби з природного матеріалу, різьба по дереву, бджолярство.

Культурно – освітні заклади: ЗОШ І – ІІ ст., дитячий садочок з 1986 року, медичний пункт (нове приміщення збудоване у 1993 році), відділення зв’язку, сільський клуб, бібліотека.

Музейні установи: музейна кімната історії села Жовкині (Жовкинівська ЗОШ)

Об'єкти культурної спадщини національного значення: немає

Монументальні: пам’ятник воїнам-односельчанам; пам’ятник жертвам села Паросля

Архітектурні: Свято-Михайлівська церква (2000 р.)


Походження назви села Жовкині

Полісся здавна має поетичну славу. Його природа захоплює своєю спокійно – задумливою красою: голубими морями льону, синню тихих озер і рік, ягідною щедрістю і таємничим світом лісових пущ, рослинним багатоцвіттям, геологічними загадками. З плином часу не затьмарюються барви поліської природи, і вона все більше вабить до себе туристів, мандрівників.

Під ногами розстилається зелений шовковий килим трав, перед очима шумують морські хвилі золотистих колосків. В далеку височінь здіймається могутні воїни лісів. Лісова дорога, як струна, пролягає в бік антонівської траси. То тут, то там величезними пахучими букетами стрічає подорожніх бузок. Щовесни розпускає листя – сердечка, викидає, мов волоть, сімейство квіточок – зірочок і чекає…

Хлюпоче між двома берегами швидка, весела річка. Стежка перед очима губиться серед трав. Як можна не любити цей край?! Це ж наше рідне Полісся. Полісся, яке прихистило безліч сіл, мов діток мати. Кожне село обдарувала ласкою, красою, величчю, піснею, що ллється через край.

Село, яке розташоване за 7 кілометрів від районного центру Володимирець та за 140 кілометрів у північно – західному напрямку від обласного центру Рівне має назву Жовкині.

Загадкова назва, чи не так?

Достовірних відомостей про походження назви села немає. Лише існують легенди, які передаються з покоління в покоління. В одній з них ідеться, що нібито був пан Жолкінський, а від його прізвища і пішла назва села. За іншою – на території сучасного села було болото, на якому росло багато жовтого латаття, і саме через жовтий колір квітів село стали називати спочатку Жовтині, а згодом – Жовкині.

Дослідник-краєзнавець В.І.Воробей у своїй статті «Історичне краєзнавство» вказує, що назва села, згідно з одною з легенд, походить від того, що в селі було багато коней жовтої масті. Від словосполучення «жовті коні» виникла назва – Жовкині.
 

Погляд у минуле

Людські поселення на території сучасного села існували ще кілька тисяч років тому. Про це свідчить знайдений у ході археологічних розкопок на окраїні села кам’яний ніж, уламки глиняного посуду, виліпленого вручну, без допомоги гончарного круга, добре відшліфований молот з висвердленим отвором для дерев’яної рукоятки. Вони свідчать про те, що кілька тисячоліть ому на місці теперішнього села жили первісні мисливці, які вміли користуватися примітивними кам’яними знаряддями праці і видобувати вогонь, починали оволодівати гончарною справою.

Полісся приваблювало давніх людей достатком дичини, ягід, грибів, їстівного коріння. Величезні луки сприяли розвитку скотарства, а густі ліси, непрохідні болота надійно захищали від нападу ворогів.

Про пізніший період існування свідчать монети, знайдені на його території: перша – 1242 р., друга – 1665 р., третя – 1753 р. та інші.

Перша письмова згадка про село відноситься до 1561 р.

Після Люблінської унії 1569 року територію села, як ірешту волинських земель, загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Село Жовкині разом з іншими 36 селами належали до володінь князів Чарторийських. Пізніше село перейшло у власність до пана Жолкінського. На території села стояв панський будинок. Досі зберігся лише панський колодязь біля будинку Токарчук Матрони Яківни.

У 1795 р. внаслідок третього поділу Польщі Жовкині потрапляють під владу Росії і входять до Луцького повіту Волинського намісництва (з 1797 року – Волинської губернії).

Згодом село Жовкині з навколишніми землями перейшли у власність пана Олізара, який мав 36,5 ґрунтів землі (1 ґрунт – 16 га), що становило 576 га.

Для поневоленого населення цей довгий час був часом боротьби проти тяжкого феодально - кріпосницького гніту. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддями праці, ні худобою, ні житлом. Панщина становила 4 – 5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким катуванням, за найменшу провину заковували їх у кайдани, кидали у в’язницю.

Крім соціального гніту жителі села зазнавали і національних утисків. Феодали, щоб зміцнити свою владу в краї, намагалися ополячити і покатоличити місцеве населення. Велику підтримку в цій справі їм надавало католицьке духовенство.

У 1861 році в Російській імперії було проведено аграрну реформу, яка у Жовкинях була здійснена із запізненням на 9 років – у 1870 році. В ході реформи було скасовано кріпосне право і селяни маєтку пана Олізара отримали за викуп землю. На той час в селі проживало 42 кріпосні сім’ї. В Жовкинях, так як і в середньому на Рівненщині, на двір припадало 11,8 десятин землі, і її ціна перевищувала ринкову на 11,4%. Сільське господарство в пореформений період відзначалось великою відсталістю. Головним знаряддям праці були дерев’яний плуг і борони, що призводило до низької врожайності.

Життя селян було убогим, адже, щоб купити одну пару черевиків, треба було продати 250 кг жита, а щоб купити 10 кг цукру, треба було продати 140 кг жита. 1 кг мила рівнявся 15 л молока; 1 л молока – 1 пачка сірників. Сірники, як правило, розколювали й таким чином з одного одержували два. Курці поголовно «озброювалися» кресалом і губкою.

Внаслідок Лютневої революції 1917 р. було повелено самодержавство в Російській імперії. Разом з тим розпочалась Українська національно-демократична революція. В ході наростання анархізму на фронтах Першої Світової війни багато солдатів відмовлялися виконувати накази, дезертирувало, повертались додому. Дехто з них проходив через Жовкині. Під їхнім впливом захоплювали і ділили панські землі.

Після підписання Берестейського мирного договору німецькі та австрійські окупаційні війська в лютому 1918 року входять на територію села Жовкині. У липні 1919 року з приходом до влади Директорії частина її військ захопила землі Володимиреччини. У травні 1920 р. розпочався контрнаступ радянських військ, у липні на територію району увійшли частини 58-ї стрілецької дивізії 12-ї армії більшовиків.

Після радянсько-польської війни 1920 року землі нашого краю, в тому числі село Жовкині, опинились під владою Польщі. Досить важким було життя селян. Про те, яку політику проводив уряд Польщі на західноукраїнських землях яскраво свідчить таємна інструкція Волинського воєводства за лютий 1939 року «Політична програма на Волині». В цій інструкції пропонується відмовитись від офіційного слова «українець», а замінити його на «православний». Поряд з національним існував і соціальний гніт.

Тяжкі спогади жителів села, що жили в той час, про те, як вони не мали права і ногою ступити в ліс. На право збирання грибів, ягід потрібно було купувати «квіт». За жаром ходили до сусіда. За в’язку хмизу, зібраного в панському лісі, справа інколи доходила до суду.

Страшно ставало людям, коли захворіють. Якщо не допомагали народні методи, то необхідно було звертатись в лікарню у Володимирець, де лікувались в основному ті, хто мав гроші. Адже за двотижневе лікування в лікарні потрібно було продати корову та інші домашні речі. Проте не кожну хворобу можна й вилікувати за такий період. Тому хворих через відсутність коштів часто достроково виписували, незважаючи на стан здоров’я.

Повоєнне життя села

У 1948-1949 роках в Жовкинях почали створювати колгосп, який згодом був названий іменем Ватутіна. Організаторами його стали: Захарчук Іван Родіонович (с.Жовкині), Русін Юхим Данилович (с.Зелене Володимирецького району), Герман Ананій (с.Половлі Володимирецького району), Гумов Валентин Гаврилович, Кисельов – працівники райкому партії та інші.

Рабське становище селян, а також всевладдя бюрократії породили страхітливу безгосподарність. В селян насильно забирали худобу, реманент, записували сім’ями до колгоспу, застосовуючи залякування й жорстокий терор. За тяжку виснажливу працю на трудодень в кращому разі платили по 20 – 30 копійок або 200 – 4000 гр. жита чи сочевиці. За день, працюючи від зорі до зорі, селянин виробляв 0, 75 або 0, 5 трудодня.

На той час у господарстві не було ніякої техніки. Матеріальна база колгоспу була дуже примітивна: 30 пар волів, 35 пар коней, декілька десятків свиней і овець.

Першим головою колгоспу був Русін Юхим Данилович. Більшість земель оброблялись вручну. Членами колгоспу ставали ті, хто зовсім не мав свого господарства, реманенту, одним словом – найбідніші селяни.

Щоб якось примусити йти в колгосп і заможних селян, організатори разом із представниками районної влади примусово забирали в них нажиті своєю працею реманент розбирали і перевозили до колгоспу клуні, стайні, хати, відбирали худобу. Так хліви, розібрані в багатьох жителів села, були звезені до колгоспу і згодом з низ збудували колгоспну комору, яку лише нещодавно, у 1992 році було розібрано.

У 1950-1951 рр. звозяться розібрані клуні, які були власністю багатших хазяїв і з них будують сільський клуб, який стоїть до цих пір. В цьому ж приміщенні згодом розмістилась і сільська бібліотека.

Колгосп був обкладений непомірними хлібозаготівлями. За невиконання директив на «саботажників» чекав суд. Усе зібране до зернини відвозили на заготівельні пункти. Самі хлібороби приречені були на голодну смерть. Селяни не мали змоги продати вирощену сільськогосподарську продукцію, бо й своїй сім’ї її не вистачало.

Роботу в колгоспі налагоджували поступово. А на початку 60-х років досягли суттєвих результатів.

У 1959 році колгосп придбав перші трактори – ДТ-54 і ЮМЗ. Першим трактористом на селі став Тумаха Василь Іванович, першим шофером – Парейчук Дмитро Іванович.

Поступово жителі села, господарюючи спільно, досягли успіхів у збиранні зернових культур і технічних культур. Овочевих рослин не вирощували. У Радянському Союзі проводились соціалістичні змагання на честь з'їздів КПРС. Наші земляки накреслили перед собою завдання, з якими успішно справлялися і колгосп ім. Ватутіна процвітав, збільшувалося виробництво м'яса, молока, льону, хліба.

У 1967 році районна газета «Ленінська зоря» вмістила статтю Івана Парейка про життя колгоспу ім.Ватутіна: «В нашому колгоспі розпочалося сінозбирання. Четвертий день на 150-гектарному масиві, де вирощуються тимофіївка, рокоче трактор ДТ-20. це механізатор Микита Ковальчук навісною сінокосаркою скошує трави. Працює він непогано, щодня перевиконує своє завдання. Вже лежать трави в покосах на площі 30 га. Сьогодні трудівники артілі приступили до згрібання і скиртування сіна. Ця робота в основному виконується також за допомогою механізмів…»

Ударно працювали колгоспники і в подальші роки. Згідно з статистичними даними, за 9 місяців 1980 року виробництво молока становило 343 центнери, а виробництво м’яса – 50 центнерів. Указом Верховної Ради СРСР троє наших земляків були удостоєні високих нагород. Серед них наймолодша доярка - Галина Федорівна Ковальчук, яка доглядала і доїла вручну 15 корів, адже працювати Галинка пішла зразу після закінчення Жовкинівської восьмирічки В свої 20 років була нагороджена Орденом «Знак Пошани». Свою найпершу нагороду вона отримала з рук II Секретаря Верховної Ради Загорулька. Галина працювала у комсомольсько-молодіжному колективі, який складався з б чоловік. Неодноразово вона була нагороджена Почесними Грамотами, працювала успішно у групі народного контролю, була депутатом районної та обласної Рад.

 

Після становлення незалежної України колгосп було реорганізовано в колективно-селянське господарство. Відбулося розпаювання землі. Нині село Жовкині бурхливо розростається. Сьогодні його чисельність становить 920 чоловік, 240 дворів. Сільську раду очолює Віктор Володимирович Усатий, корінний жовкинець. В сільській школі навчається 149 учнів, працює 15 вчителів на чолі з директором Наталією Адамівною Гребень. В селі функціонує дитячий садочок з 1986 року, медичний пункт (нове приміщення збудоване у 1993 році), відділення зв’язку, сільський клуб, бібліотека, приватні продовольчі та промислові магазини.


Довгий час жителі не мали власної церкви і на богослужіння їздили в сусіднє село Острівці. Пізніше своєрідним символом відродження духовності і селі стала новозбудована православна Свято-Михайлівська церква, яка була закладена 6 листопада 2000 року рішенням сходу села від 2 січня 2000 року. Поки будувалася церква, службу відправляв священик із сусіднього села Жолудська в будинку Шарабан Катерини Олексіївни. І вже через рік – 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла, вперше відбулася служба в новій церкві, де читали акафіст. 28 жовтня 2002 року були підняті і встановлені куполи на церкві. 20 грудня 2008 року були встановлені дзвони, придбані Ткачем Леонідом Івановичем, жителем Санкт-Петербурга, який народився у Жовкинях. Сьогодні настоятелем храму є отець Володимир (Володимир Іванович Опанасюк), родом із Корецького району.


Цікава, багата й своєрідна історія села, її жителів. Не дивлячись на свій поважний вік, село виглядає молодо.

З невеличких хуторів, які були навколо села виросло село, в якому налічується 240 дворів з населенням 920 чоловік.

Село живе, а, отже, і продовжується його історія, яка і в майбутньому матиме цікаві моменти не лише для нинішнього покоління, а й для прийдешніх поколінь.

Село виховало сотні спеціалістів з вищою, середньо-спеціальною освітою в різних галузях, які своєю щоденною працею множать здобутки нашої держави. Живуть тут працьовиті, здібні, творчі, веселі люди, зберігаючи мову, традиції, продовжують ростити дітей – громадян незалежної держави.

Після становлення незалежної України колгосп було реорганізовано в колективно-селянське господарство. Відбулося розпаювання землі. Нині село Жовкині бурхливо розростається. Сьогодні його чисельність становить 920 чоловік, 240 дворів. Сільську раду очолює Віктор Володимирович Усатий, корінний жовкинець. В сільській школі навчається 149 учнів, працює 15 вчителів на чолі з директором Наталією Адамівною Гребень. В селі функціонує дитячий садочок з 1986 року, медичний пункт (нове приміщення збудоване у 1993 році), відділення зв’язку, сільський клуб, бібліотека, приватні продовольчі та промислові магазини.


Довгий час жителі не мали власної церкви і на богослужіння їздили в сусіднє село Острівці. Пізніше своєрідним символом відродження духовності і селі стала новозбудована православна Свято-Михайлівська церква, яка була закладена 6 листопада 2000 року рішенням сходу села від 2 січня 2000 року. Поки будувалася церква, службу відправляв священик із сусіднього села Жолудська в будинку Шарабан Катерини Олексіївни. І вже через рік – 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла, вперше відбулася служба в новій церкві, де читали акафіст. 28 жовтня 2002 року були підняті і встановлені куполи на церкві. 20 грудня 2008 року були встановлені дзвони, придбані Ткачем Леонідом Івановичем, жителем Санкт-Петербурга, який народився у Жовкинях. Сьогодні настоятелем храму є отець Володимир (Володимир Іванович Опанасюк), родом із Корецького району.


Цікава, багата й своєрідна історія села, її жителів. Не дивлячись на свій поважний вік, село виглядає молодо.

З невеличких хуторів, які були навколо села виросло село, в якому налічується 240 дворів з населенням 920 чоловік.

Село живе, а, отже, і продовжується його історія, яка і в майбутньому матиме цікаві моменти не лише для нинішнього покоління, а й для прийдешніх поколінь.

Село виховало сотні спеціалістів з вищою, середньо-спеціальною освітою в різних галузях, які своєю щоденною працею множать здобутки нашої держави. Живуть тут працьовиті, здібні, творчі, веселі люди, зберігаючи мову, традиції, продовжують ростити дітей – громадян незалежної держави.